Не існує жодної нездоланної безодні до порозуміння між народами"

Р.Вейгль. Незакінчений рукопис праці під назвою "Мир"

Всесвітнє визнання професор Рудольф Вейгль (2.09.1883 - 11.08.1957) отримав за свої наукові дослідження, спрямовані на боротьбу з висипним тифом, нищівні епідемії якого одвічно тривожили людство, неодмінно супроводжували війни, голод та інші прояви народного лиха.

Надзвичайно грізний характер висипний тиф носив в роки Першої світової війни, коли в 1915 році на балканському фронті дезорганізував всі воєнні плани. В подальшому під час громадянської війни в Росії, особливо в 1918-1922 роках, цією інфекцією перехворіло біля 20-ти мільйонів осіб. За рівнем захворюваності, розповсюдженням і смертності, яка досягала 10-30 відсотків і вище, ця епідемія, а за іншими визначеннями - пандемія, не мала собі рівних. Особливо висока захворюваність спостерігалася серед медичного персоналу, виводячи з ладу і так недостатні сили, що були спрямовані на виконання протиепідемічних заходів. Висипний тиф викликав жах, загрожував повним паралічем суспільного життя. Драматизм ситуації віддзеркалюють відомі лозунги щодо загрози, яку становив висипний тиф та переносники цієї страшної інфекції - воші.

Саме на ці грізні роки і припадає зацікавлення проблемою висипного тифу Р.Вейгля - молодого доцента зоології, порівняльної анатомії та гістології, випускника природничого факультету Львівського університету, учня відомого дослідника Байкалу, в подальшому іноземного члена-кореспондента АН СРСР В.Дибовського, та творця Львівської природничої школи Й.Нуссбаума-Гіляровича.

Покликаний до австрійської армії на початку Першої світової війни Р. Вейгль після спеціалізації в бактеріологічній лабораторії Ф. Айзенберга у Відні за власним проханням був скерований для боротьби з висипним тифом в табори полонених та утікачів на території Чехії та Моравії, а відтак Польщі - в містах Тарнові та Перемешлі, де висипний тиф викликав величезні спустошення. Тут і відбулася перша безпосередня зустріч Р. Вейгля з цим надзвичайно небезпечним захворюванням. Після демобілізації у 1918 році Р. Вейгль повернувся на посаду асистента кафедри гістології та ембріології медичного відділення Львівського університету, де одночасно продовжив перерване війною навчання на цьому ж медичному відділенні, але вже в 1919 році був скерований як паразитолог на посаду керівника спеціально створеної для нього в Перемишлі великої лабораторії для дослідження висипного тифу, яку підтримувала Ліга Націй. В цій лабораторії Р. Вейгль розпочав свої фундаментальні дослідження над висипним тифом, в знак визнання за які він у 1920 р. займає на запрошення посаду професора завідувача кафедри загальної біології Львівського університету. В рамках цієї кафедри і був створений Інститут досліджень висипного тифу - широко відомий як Інститут Вейгля, котрим він керував до 1944 року.

Р.Вейгль вперше опрацював метод культивування та накопичення збудника висипного тифу - рикетсій Провачека -в кількостях, достатніх для його подальшого інтенсивного вивчення провідними вченими світу, що призвело до бурхливого поступу рикетсіології. Для такого вирощування збудника використав природне середовище, тобто кишечники вошей, розробив методику лабораторного утримання популяції вошей Реdiculus humanus, і іх штучного зараження рикетсіями, вводячи їх в кишечники комах в мікроклізмах. Такий оригінальний метод після вдосконалення дозволив виконувати пасажі збудника на вошах і постійно мати матеріал для роботи.

Застосовуючи різні способи виготовлення гістологічних препаратів, їх фарбування, Р.Вейль проводив свої епохальні дослідження біології збудника в організмі переносника, що дозволило здійснити остаточну ідентифікацію збудника висипного тифу. Він довів, що виявлені Роха-Ліма в епітеліальних клітинах комах мікроелементи, названІ рикетсіями Провачека, дійсно є збудниками висипного тифу. В цьому Р. Вейгль переконався і в небезпечний спосіб, захворівши на важку форму висипного тифу внаслідок випадкового зараження в лабораторії при виконанні дослідів.

Користуючись своїм методом культивування збудника, Р. Вейгль дослідив інші види внутрішньоклітинних рикетсій, надав їм назву рикетсій Роха-Ліма; дослідив збудника щурячого висипного тифу і дав йому назву рикетсій Моозера. Вивчав біологічні властивості збудників гарячки Скелястих гір, п'ятиденної (траншейної або волинської) гарячки та інших рикетсій.

Р.Вейгль вперше розробив метод специфічної лабораторної діагностики висипного тифу - реакцію мікроаглютинації, яку лауреат Нобелівської премії Шарль Ніколь назвав - реакцією Вейгля. Цей тест за чутливістю та специфічністю далеко перевищував можливості реакції Вейля- Фелікса, яку до того застосовували для діагностики висипного тифу.

На основі свого методу культивування збудника висипного тифу Р. Вейгль винайшов першу вакцину проти цієї інфекції - вакцину Вейгля, яка надійно захищала від висипного тифу. Імунізовані особи якщо і хворіли, то перебіг захворювання був легким при короткотривалій незначній гарячці. Не стверджено ні одного смертельного випадку захворювання у щеплених осіб. Згодом Р. Вейгль розробив технологію промислового виробництва вакцини, що дало можливість ефективно боротися з цим небезпечним захворюванням, врятувати життя мільйонам людей.

Генріх Станіславович Мосінг - учень і найблищий співпрацівник професора Вейгля, аналізуючи шляхи розвитку рикетсіології, наголошував, що геній Вейгля полягає в тому, що він перетворив вошу - цей символ бруду, лиха та відрази - в корисний об'єкт лабораторного дослідження і на цій основі одержав вакцину проти висипного тифу, яка прислужилася людству.

Свої наукові погляди Р. Вейгль формував на результатах власних дослідів і спостережень, використавши вперше незвичну біологічну модель для культивування збудника. Передумовою успіху Р. Вейгля були його надзвичайні здібності експериментатора. Важливе значення мав також попередній досвід роботи в галузі цитології та трансплантології, де одержані Р.Вейглем досягнення можна було би оцінити як окремий вагомий внесок у ці розділи науки.

Р.Вейгль займав в рикетсіології передові позиції і, щоб уникнути помилок в інтерпретації отримуваних результатів, особливу увагу звертав на контроль досліджень. Відповідно до його правил контроль займав 90 відсотків досліду. Особливе зацікавлення приділяв результатам дослідів, які не збігались з початковою гіпотезою, так званим " невдалим експериментам".

Свої досягнення професор Р. Вейгль здобув з допомогою унікального технічного обладнання. Завдяки особистим здібностям він створив цілу систему такого устаткування, що дало можливість плідно працювати та забезпечило успіх справи. Для вирішення цього питання були залучені відомі у Львові заклади - склодувна майстерня М. Шиманського та технічна майстерня Т. Трульки, які на замовлення Р.Вейгля, відповідно до його розрахунків і креслень, виготовляли необхідне обладнання, наприклад, скляні гомогенізатори різноманітного розміру та принципу дії, пристрої для стерильного розливу рідини, пристрої для фіксації комах, що дозволяли зручно з достатньою продуктивністю виконувати їх зараження, клапани-переривачі повітря для введення під тиском суспензії рикетсій до кишківника комах, надійні терморегулятори до нагрівальних приладів та багато інших предметів спеціального застосування. Виготовлені речі відзначалися не лише надзвичайною функціональністю, але мали також естетичний вигляд, відзначалися високою прецизією виконання і дозволяли здійснювати унікальні операції. Окрім цього, безпосередньо в майстерні Інституту Вейгля виготовлялися різноманітні моделі годівниць для комах, був налагоджений їх ремонт, постійно вівся пошук найбільш оптимальних варіантів пристроїв та обладнання в залежності від мети досліджень.

Поруч з такими спеціальними пристроями Р.Вейгль піклувався про оснащення свого інституту кращим лабораторним обладнанням, яке випускалося промисловістю. Варто згадати деяке з них, наприклад мікроскопи були відомих фірм Н.Райхерт, К.Цейсс, а коштовні стереоскопічні мікроскопи навіть елітноі фірми Е. Лейтц, хоча в ужитку зустрічались також якісні стереоскопічні мікроскопи Львівської оптичної фірми Я. Буяк. Зважаючи, що значна частина операцій - виготовлення скляних капілярів для зараження комах, сам процес зараження, препарування комах тощо - носила характер мікроманіпуляцій, і виконувались з використанням мікроскопів, якість останніх мала надзвичайно велике значення, тим більше, що, наприклад, зараження і препарування комах займало весь робочий час і виконувалося щоденно. Інститут був забезпечений надійними термостатами, у тому числі і власного виробництва Р. Вейгля, прецизійними мікротомами, сушильними шафами, центрифугами, до речі, одну з чудових центрифуг подарував французький маршал Ф. Фош.

Звичайно, коштів для придбання обладнання університет виділяв недостатньо і Р. Вейгль для забезпечення наукової роботи вкладав в справу всі свої прибутки, премії та гонорари. За власні кошти під особистим наглядом здійснював також ремонт та перебудову свого закладу, надаючи йому досконалості. Слід відзначити, що десятки пристроїв Р.Вейгль виготовляв або вдосконалював власноручно, вважав витрачений на це час приємним відпочинком. Деякі його пропозиції щодо вдосконалення мікроскопу використовуються дотепер. Саме Р.Вейгль запропонував розмістити мікро гвинт у мікроскопі внизу, у підстави, що в значній мірі полегшує працю з цим приладом, надає зручності. Свого винаходу він не запатентував, також відмовився від грошової винагороди, запропонованої фірмою Райхерт обмежився отриманням листа з подякою та бінокля як подарунку.

Інститут Вейгля став всесвітньо відомим осередком європейської рикетсіології. Його відвідували багато провідних вчених: Ніколь та Спарров з Фіранції, Бакот з Лондону, Вейль з Праги, Кучинський з Берліну, Брайн з Америки, Фелікс з Палестини, Анігштейн з Індокитаю, Маріоні з Італії, Чанг з Пекіну, Гайдос з Харбіну та багато інших. Чисельні рикетсіологи отримували від Р.Вейгля поради і при його допомозі виконували дослідження зі своїх зацікавлень, результати яких не завжди збігалися з початковими гіпотезами. Р.Вейгль щедро ділився своїми знаннями, науковими думками. Він не звертав уваги на збереження пріоритету, чи авторських прав. Його вакцина знаходила все більше розповсюдження, з успіхом застосовувалась в ендемічних вогнищах Європи, Африки, Азії. Завдяки вакцині Вейгля були припинені втрати серед бельгійських місіонерів в Китаї, де висипний тиф викликав особливо важкі, смертельні захворювання.

Маючи визнання наукового світу, Р. Вейгль на запрошення Ліги Націй у 1937 році виклав цикл доповідей в Женеві про методи боротьби з висипним тифом, в 1939 році мав доповіді у Швеції, виїздив до Ефіопії для налагодження виробництва вакцини.

За вагомий внесок у боротьбу з висипним тифом Р. Вейгль був відзначений високими нагородами - Рицарським Орденом Святого Георгія від Ватикану, Орденом Короля Бельгії Леопольда III, був членом Бельгійського Наукового Товариства, Академії Тропічних Хвороб, Королівської Медичної Академії, Нью-Йоркської Академії Наук, в країні був нагороджений Командорським Хрестом Ордену Відродження Польщі, був членом Польської Академії Мистецтв.

Після спалаху Другої світової війни Р. Вейгль залишився у Львові, не скористав з пропозиції евакуації за кордон до Румунії. Він вважав, що його вакцина буде потрібна для запобігання висипного тифу на оточуючих територіях у зв'язку з воєнними діями, і в таких умовах неприпустимо залишати населення без допомоги.

Після приходу у Львів радянських військ у 1939 році Інститут Вейгля відвідав вищий представник влади М. С. Хрущов. Знаючи вагомість постаті Р.Вейгля для науки запропонував йому переїхати для подальшої праці до Москви, заохочуючи можливістю входження до Академії наук, але Р.Вейгль не прийняв цих пропозицій і залишився у своєму інституті.

У 1940 році на базі Інститут Вейгля був створений Львівський санітарно-бактеріологічний інститут(Санбакінститут), для якого М.С.Хрущов виділив велике приміщення, директором було призначено Сергія Миколайовича Терехова, а наукове керівництво здійснював професор Вейгль.

С.М.Терехов розумів виняткову важливість досліджень професора Вейгля з проблеми висипного тифу для Радянського Союзу і, будучи у вищій мірі обдарованим керівником, зумів встановити ділові відносини з цим вченим. Тоді також увагу С.М.Тєрехова привернув асистент професора - молодий доктор медицини Г.С.Мосінг, до якого він проникся почуттям симпатії, вбачаючи в ньому спеціаліста високого класу і глибоко порядну людину. Створений Санбакінститут запрацював продуктивно, випускав поруч з висипнотифозною вакциною ряд інших бактерійних препаратів.

Р.Вейгль приймав участь в роботі високого рангу нарад та конференцій, виступав з доповідями в Москві, Ленінграді, Києві, Харкові. На цих засіданнях Р.Вейгль дискутував питання щодо шляхів боротьби з висипним тифом з відомим радянським епідеміологом Л.В.Громашевським. Його опонент керуючись досвідом боротьби з цією інфекцією в Росії під час громадянської війни, стверджував, що знешкодження джерела інфекції шляхом ранньої госпіталізації хворих є основним вирішальним заходом боротьби з висипним тифом. Дійсно, під час цієї епідемії рання госпіталізація хворих до лікарень чи висипнотифозних бараків дозволяла припиняти розповсюдження захворювань, локалізувати спалахи інфекції. Одначе персонал, який здійснював госпіталізацію та подальше обслуговування хворих (санітарну обробку, дезінсекцію, лікування тощо), був змушений наражати на небезпеку своє здоров'я, а нерідко і саме життя. Рівень захворювань серед медичного персоналу був високим, досягав 60 відсотків при високих показниках смертності, що ускладнювало боротьбу з висипним тифом. Ризик захворіти не торкався лише осіб, які набули імунітету внаслідок перенесеного захворювання. Л.В. Громашевський вважав активну імунізацію медичного персоналу в обтяжених епідемічних обставинах, армійського контингенту тощо в воєнні часи допоміжним заходом.

З таким визначенням ролі вакцинації Р.Вейгль не погоджувався, вважав важливою справою кожне попередження захворювання, а тим більше запобігання втрати людського життя при виконані протиепідемічних, лікувальних чи інших заходів, коли людина була змушена в силу обставин знаходитися в вогнищі висипного тифу.

А щодо масової імунізації всього особового складу військ та наражених на небезпеку зараження контингентів під час війни, то саме вакцинація в комплексі з іншими профілактичними заходами дозволила в роки Другої світової війни запобігти розповсюдженню висипного тифу і суттєво обмежила його потенціал.

Повертаючись до діяльності новоствореного Санбакінституту, слід відзначити, що С.М.Терехову доводилося згладжувати гостроту цієї дискусії, розглядати та вирішувати і незвичні справи, які він розв'язував в існуючих умовах тактовно, з незвичайною делікатністю. Так, С.М.Терехов не вдався до брутальної конфіскації майна Інституту Вейгля, не застосував примусу, на відміну від діяльності працівників влади, що виконували експроприяцію приватної власності у мешканців міста. В ці часи Р.Вейгль сміливо виражав своє обурення до випадків несправедливих дій влади відносно працівників інституту, вступався за скривджених, знаходив підтримку директора інституту, хоча в умовах того часу подібні дії могли потягнути за собою суворе покарання. Всі ці відважні кроки професора стали прелюдією до подальших мужніх вчинків Р. Вейгля в роки німецької окупації Львова, що наступила у 1941 році.

Спогадам про діяльність Інституту Вейгля в роки німецького панування присвячені численні публікації колишніх працівників, сповнені глибокої вдячності професорові за збереження життя, за можливість пережити роки воєнного лихоліття. Багато авторів цих матеріалів з теплотою та визнанням згадують також Г.С.Мосінга, який в тяжкий час залишався відданим помічником свого вчителя.

Зважаючи, що німці відчували панічний жах перед можливістю спалаху епідемій висипного тифу, виробництво вакцини Вейгля було розгорнуте до небувалих, гігантських масштабів. Число працівників виробництва і донорів зросло до 3000 осіб, щоденне зараження комах збудником висипного тифу досягало півмільйона і більше екземплярів. Таке розширення виробництва створило можливість надати працю значній частині інтелігенції та молоді закритих під час окупації учбових закладів, запобігти вивезенню її на примусові роботи до Німеччини. Інститут Вейгля став надійним сховищем, в якому знайшли притулок видатні представники інтелігенції - професори С. Банах, З. Герберт, В. Кластер і багато інших, а також ціла плеяда майбутніх знаменитостей угалузі науки та мистецтва.

Наперекір заборонам німецької влади вакцина Вейгля нелегально розповсюджувалася для щеплення цивільного населення. Завдяки особистій мужності Р.Вейгля, Г.С.Мосінга та інших працівників інституту, їх бажанню надати допомогу потребуючим , цей рятівний препарат постачався також до концентраційних таборів, варшавського та львівського гетто і в інші місця людських страждань.

Згадане вище розширення виробництва вакцини базувалося на безпрецедентному збільшенні об'єму біологічного матеріалу - чисельних штамів риккетсій і розміру лабораторної популяції вошей, яких культивували за методом Вейгля. У зв'язку з цим особливої гостроти набула проблема захисту вказаного матеріалу від контамінації збудниками інших захворювань, і в першу чергу риккетсіями п'ятиденної гарячки, або як її популярно називали, "квінтани" чи "вайглювки". Збудник цієї інфекції передавався вошами, викликав захворювання донорів, діставався до біологічного матеріалу, постійно циркулював в лабораторії.

У ці роки Г.С.Мосінг, працюючи в напрямі вдосконалення технології виробництва вакцини Вейгля, приступив до ґрунтовного вивчення п'ятиденної гарячки. Він з'ясував точний механізм її передачі та розробив ефективні заходи профілактики захворювань на цю інфекцію працівників лабораторій. Таке вилучення циркуляції збудника стало важливим вдосконаленням технології виготовлення вакцини Вейгля при її масовому виробництві, забезпечило його ритмічність і чистоту препарату.

Недопущення захворювань на п'ятиденну гарячку донорів та персоналу мало винятково важливе значення також для збереження їх здоров'я, що стало можливим оцінити в повній мірі лише тепер з позицій сучасних знань про цю інфекцію. Як було з'ясовано в 90-тих роках, п'ятиденна гарячка може приводити до хронізації процесу з віддаленими тяжкими наслідками в вигляді ураження клапанів серця , розвитком серцево-судинної недостатності і інших ускладнень.

Техніка та режим вирощування збудника висипного тифу в Інституті Вейгля були доведені до досконалості, надійно забезпечували можливість його збереження та накопичення у виробничих масштабах. Все це, добуте роками творчої і водночас важкої, небезпечної для здоров’я та життя самовідданої праці, стало надзвичайно цінним науковим надбанням. Цей набуток в подальшому служив основою для поглибленого вивчення проблеми висипного тифу та його ліквідації, вже в нових умовах дав можливість опрацювати дієву концепцію ліквідації висипного тифу, суттєво вдосконалити систему лабораторної діагностики цієї інфекції і, відповідно з вимогами часу, виконувати дослідження в інших напрямках, наприклад:

• вивчити питання патогенезу, зокрема встановити хід розвитку риккетсійної інфекції у зараженому організмі;
• вивчити дію різноманітних антибіотиків та хімічних препаратів на рикетсії;
• вивчити дію інсектицидів, у тому числі препаратів системної дії;
• вивчити питання резистентності комах до інсектицидів у токсикологічному та генетичному аспектах;

Так виглядає частковий перелік досліджень, виконання яких було здійснене з використанням методів, опрацьованих Р.Вейглем.

Наукове надбання Р.Вейгля формувалося ще в епоху "мисливців за мікробами", коли таке заняття становило небезпеку.

Але відвага була притаманною рисою Р.Вейгля, пов'язаною не лише з його професійною діяльністю, де він мав справу із збудником, котрий привів до загибелі багатьох дослідників. Поплатилися життям внаслідок зараження при дослідженні висипного тифу Г.Т.Риккетс, С.Провачек, А.Бакот, Е.Вейль. Останній заразився в Інституті Вейгля при проведенні досліджень. Крім героїчного досліду самозараження, який здійснив О.О.Мочутковський, висипним тифом у важкій формі в наслідок лабораторного зараження хворіли багато дослідників, серед них Г.С.Мосінг, Г.Спарров, професори Кучинський і Травінський, доктори Круковський, Хжановський, Кольбер та інші. Р.Вейгль двічі хворів на висипний тиф внаслідок зараження при виконані експериментів. Перебіг захворювання був дуже важким, але подальшої роботи із збудником не припинив. Навпаки, прийнявся за дослідження збудників інших риккетсіозів - гарячки Скелястих гір, висипного тифу щурів тощо. Такого присвячення науці доконував в умовах, коли засобів для ефективного лікування не було, кожний випадок захворювання таїв смертельну небезпеку.

Р.Вейгль відзначався відвагою і в громадському відношенні. Так, не зважаючи на погрози нацистів відмовився стати Reihsdeutsche, не піддався спокусам на привілеї в умовах, коли населення в роки війни терпіло злидні. На превеликий подив німецьким військовим лікарям, які здійснювали нагляд за діяльністю його закладу, відмовився прийняти участь у відкритті Інституту Берінга у Львові, де німці організували потужне виробництво вакцини. Своє рішення Р.Вейгль мотивував тим, що він не може подати руки генерал губернаторові Франку - катові, який спричинився до розстрілу його колег-професорів, коли німецькі війська зайняли Львів у 1941 році. У важкі часи Р.Вейгль запропонував притулок в своєму інституті Ф. Айзенбергові, коли окупанти розпочали переслідування єврейського населення, але той не скористав з пропозиції, сподівався переховатися у Кракові, де трагічно загинув у 1943 році. Завдяки Р.Вейглеві страшні роки гоніння пережило подружжя Майсель .працюючи в його інституті. Р.Вейгль не терпів будь-якої сегрегації. Ще в довоєнні часи, коли пронімецькі настрої почали поширюватися в університеті, він мав сміливість негайно виразити різкий спротив до такого роду посувань.

Р.Вейгль засуджував всілякі прояви насилля. Ворожнечу між народами і війни вважав за прояви дикунства, від яких страждають невинні люди. На його життя припало дві потворні війни. Він глибоко співчував скривдженим, був надзвичайно чутливим на чуже горе. Звістки про загибель і страждання людей доводили його до розпачу. Він як тільки міг надавав допомогу потерпілим. Вважав, що кожна людина в глибині душі прагне миру і в кожній справі можна досягти взаєморозуміння між народами.

Р.Вейгль був надзвичайно талановитим дослідником, працював з захопленням, проводячи дні та ночі в своєму інституті. Лауреат Нобелівської премії Ш.Ніколь, з котрим Р.Вейгль підтримував приятельські стосунки, в своєму передсмертному листі до Р.Вейгля написав такі прекрасні слова:"Пан є людиною, котру особливо ціную як ідеал дослідника".

Р.Вейгль дуже багато експериментував; мав величезний науковий доробок, але своїх праць публікував мало, майже завжди під тиском обставин. Його цікавив саме процес дослідження, пошук істини та визначення користі, яку його праця може принести суспільству. Він присвятив своє життя служінню науці і людству, жив своєю працею, своїм інститутом. Але настав час, коли фронт наближався до Львова, і весною 1944р. Р.Вейгль на вимогу німецької влади був змушений залишити свій інститут і переїхати в околиці Кракова. Позбавлений в такий спосіб свого інституту, він створив маленьку слабооснащену лабораторію для продовження милої йому наукової праці.

Проте на цьому шляху зустрівся з перешкодами - наслідки ненависної війни, яка принесла Р.Вейглеві багато страждань і горя, давалися взнаки. Він був змушений займатися викладацькою роботою, до котрої не мав уподобання. З 1945 року керував кафедрою біології Краківського, а з 1948 - Познаньського університетів. Після виходу на пенсію в 1951 році продовжив роботу в своїй скромній лабораторії. Знаходячись у Закопаному, Р.Вейгль 11 серпня 1957 року раптово помер. Його поховали на Раковицькому кладовищі в Кракові на "Алеї Заслужених". Свій сповнений служіння науці і людству важкий життєвий шлях Р.Вейгль закінчив, але його справа боротьби з висипним тифом знайшла достойне продовження.

У своїх спогадах Г.С.Мосінг писав: "Р.Вейгль був не тільки видатним, вдумливим дослідником, феноменальним експериментатором із золотими руками, великим знавцем природи, але й людиною незвичайної доброти, чутливою на чуже горе, людиною високої культури і душевного тепла".

Епохальний внесок професора Вейгля до вивчення проблеми висипного тифу та інших риккетсіозів важко переоцінити. Відкритий Р.Вейглем шлях до широкої імунізації проти висипного тифу вперше дав можливість ефективно боротися з цим одвічним ворогом людства, врятувати життя мільйонам людей і в подальшому привести це небезпечне захворювання на межу остаточної ліквідації.

Попри особисту скромність Р.Вейгль отримав світове визнання і лише несприятливий збіг обставин, викликаний розв'язанням другої світової війни, став на перешкоді до присудження йому Нобелівської премії. Але навіть такі прикрі обставини не вивели його з рівноваги. Професор Р.Вейгль не шукав ні нагород, ні слави, він все своє життя присвятив служінню науці та людству.