Два роки тому, в ніч на 28 липня 1998 року у Варшаві, знялася сильна буря. Збіґнєв Герберт наче в воду дивився, коли назвав свою останню збірку, яка вийшла за його життя, "Епілог бурі". Він помер під час бурі, о 4-й годині ранку.

Уже зрілою людиною він так і не побачив міста свого дитинства - міста Львова, за яким (це цілком виразно артикульовано в його віршах і спогадах) сумував. Цей сум був метафізичним, це не був сум власника за тим, що у нього було відібрано, і це стало поштовхом до народження у його душі зла до забраного об'єкта, ні. Це був сум за малою батьківщиною, сум за дитинством, за дідусем і бабусею, батьком і матір'ю, сум за друзями, які вже ніколи не зберуться молодими в одному місці... В сумувати було за чим. Ми - львів'яни, і ми знаємо, в якому чудовому, незвичайному місті живемо, яким фантастичним синтезом різних культур і традицій воно є.

Збіґнєв Герберт народився 29 жовтня 1924 року. Це трапилося невдовзі після бурхливих подій Першої світової війни, українсько-польської війни, створення за вкрай драматичних обставин Другої Речі Посполитої. Народився Герберт у родині, яка обрала польську ідентичність, хоча могла б обрати і якісь інші ідентичності.

Прадід поета був із знаменитого роду Гербертів, він прибув до Львова десь у середині XIX століття через Відень із Британії, аби навчати англійської мови. Прізвище Герберт славиться в англійській традиції, воно тісно пов'язане із метафізичною школою поетів XVIII століття (найзнаніший у нас представник цієї школи - Джон Донн). Часто згадувана у віршах Збіґнєва Герберта поетова бабуся походила із відомої львівської вірменської родини Балабанів. Він пишався тим, що у нього таке різноманітне етнічно коріння.

Ті, хто походять з меншинних етнічних груп, часто обирають ідентичність пануючого етносу, а тоді домінантною нацією у Львові, були поляки. Герберти полонізувалися і навіть свідомо виступили в обороні польськости: батько, Болеслав Герберт, був легіонером Пілсудського, поетів дядько, похований на Личаківському кладовищі у родинному гробівці неподалік від польського військового меморіалу, дослужився у Польському війську до генеральської раї ітп. Поетову матір звали Марія з родини Каняків.

Родина була заможна, позаяк батько служив директором банку, дптинстио Збіінсва минуло в достатку, в ситуації, коли вдома нічого не бракувало. Літні канікули він проводив у заміському будинку, більшу частину року Герберти мешкали у будинку по вул. Личаківській 55. Обставини дитинства сформували, щоправда, не пещеного синочка, а особистість класичного типу, як-от Томас Манн, -людину, яка використала домашній достаток для всебічного розвитку, пізнання греко-римської традиції, вивчення основних європейських мов. Класичні поети античності залишилися улюбленим читанням Герберта на усе життя, вони сформували спосіб його мислення і етос. З дитинством у поетом асоціювалися також улюблені книги батька - путівники німецького видавництва "Бедекер" про мандрівки світом. Навідуючись до далеких країв (а Герберт був пристрасним мандрівником), він завше згадував батька, про що нераз писав у своїх есеях.

1938 року Збіґнєв записався до гімназії Казимира Великого у Львові. Після першої совєцької окупації навчався у школі, де створив підпільну антисовєцьку групу Білий Орел, яку швидко деконспірували, і тільки події червня 1941 врятували його від арешту. У 1942 закінчив підпільну школу підхорунжих Армії Крайової у Львові, у 1943 здав екзамени на атестат зрілости у підпільній гімназії та вступив до підпільного університету Яна Казимира на філологічний факультет. Пов'язання з польським антикомуністичним підпіллям цілком природне для юнака з польською ідентичністю, людини, яка виросла у середовищі польськомовної культури і родинної легіонерської традиції, романтично налаштованого підлітка. То були часи, коли мільйонам людей доводилося в екстремальних обставинах робити свій вибір, а коли йдеться про молодь, то можна навіть сказати, що найчастіше вона чинила так, як від вимагав тренд традиції, себто вибір за них робили обставини.

Намагаючись заробити на прожиття та уникнути вивозу до Німеччини на примусову працю, Герберт пішов працювати в епідеміологічний інститут Вейгля (на початку вул. Зеленої), де займався доволі екзотичною справою, яка блискуче показує нам Герберта-іроніста - розведенням тифозних вошей. Німці високо цінували продуковані інститутом вакцини, зокрема проти тифу, і не чіпали співробітників.

1944 року, ще перед совєцькою окупацією, родина Гербертів, навчена досвідом першої совєцької окупації, перебралася до Кракова. Пізніше їхню долю розділили сотні тисяч львівських поляків, яких совєти силоміць змушували покинути рідні місця, аби зробити наше місто "polenfrei". Колишні львів'яни створили у Польщі своєрідну субкультуру, найвідчутнішу у Вроцлаві, куди перемістилися багато елементів польської культурної спадщини зі Львова, зокрема дослідний центр і бібліотека Оссолінеуму.

За порадою батька Герберт вступив до Торговельної Академії, яку закінчив у 1947 році з дипломом маґістра економіки. Пізніше він студіював у Ягайлонському університеті право, 1948 року перебрався до Сопота. Герберт також вивчав право і філософію у професора Генрика Ельзенберіа в університеті Міколая Коперніка у Торуні, де отримав диплом магістра юриспруденції. У 50-х роках 3.Герберт працював у економічному часописі Przeglad Киріескі, у відділі кредитів Польського Банку, у інших установах економічного профілю. З 1950 року - варшав'янин без сталого місця проживання. На життя доводилося заробляти, працюючи експедитором у крамниці, бухгалтером у спілці вчителів, врешті управляючим в спілці композиторів. У 1956 році в анкеті під рубрикою "Державні нагороди" написав: "Виділили кавалєрку".

Як Герберт пізніше згадував, писати вірші було чимось не надто поважним - не гоже сильному молодому чолов'язі уподібнюватися до людей у романтичних пелеринах, які тинялися винарнями, кожна з яких пишалася власним Гомером, а утримувалися з соціальної допомоги. Такий соціальний тип не подобався юнакові з родини, де вчили твердо стояти на ногах і самому давати собі раду в житті. Але поезія вабила, і довелося піти із нею на компроміс, займаючись творчістю у вільний від роботи час, тим більше, що нормальної праці за фахом у соціалістичній Польщі для економіста, якого вчили працювати на біржі, не могло бути в принципі.

Писав поет "у стіл". Він усвідомлював, що в сталіністській Польщі немає шансів на публікацію його творів. Він ніколи не погодився б на опортунізм, співпрацю з режимом. Ба більше - Герберт завше протистояв тим, хто колаборував з комуністами, пізніше з цієї причини він поважно конфліктував із Мілошем. У 1954 році Герберт дебютував у книзі віршів W kazdej chwili wybierac musza поетичний його доробок відтоді складають півтора десятки збірок насичених глибокою інтелектуальною рефлексією, вишуканих за формою віршів (серед найпопулярніших збірки Раn Соgito, 1974, Elegia nа оdejscie, 1990, Rovigo, 1992). Уже на початку поетичної кар'єри його було визнано класиком польської поезії, цей "поет інтелекту, іронії і скептичної задуми" був у 1961 році на студентському Фестивалі Культури у Ґданську проголошений Князем Поетів. Твори 3.Герберта користуються великою популярністю на Заході.

Комуністичний режим толерував літератора зі світовим іменем, той, однак, дистанціювався від політики, але його твори були могутнім духовним інспіратором руху "Солідарності", особливо популярними вони стали в часи військового стану, коли публікувалися в нелегальних часописах і за кордоном. З.Герберт відомий також як драматург і есеїст. 1962 року з'явилася друком книга прекрасних есеїв про культуру Середземномор'я Barbarzynca w ogrodzie, а через 31 рік після цього книга текстів про культуру Голландії Martwa natura z wedzidlem. У 60-х Герберт багато мандрував Англією, Італією, Німеччиною, Францією та Грецією, у 1970-71 викладав як visiting professor у Лос-Анжелеському університеті, був обраний членом Польського ПЕН-клубу та Академії Мистецтв у Західному Берліні; в 1975 став професором Ґданського університету; з кінця 70-х мешкав переважно на Заході, у Парижі, в Австрії, ФРН, Італії, був нагороджений низкою дуже престижних літературних премій (австрійською їм. Ленау, Єрусалимською тощо).

Де б З.Герберт не жив, він завжди шукав там метафізичного Львова. Як згадував Герлінґ-Ґрудзинський, котрий нещодавно помер, Герберт часто приїжджав до нього, на південь Італії, аби пожити в маленьких старовинних містечках, де тижнями мрячив дощ - тут йому найповніше відчувалася атмосфера міста дитинства, тут народжувалося натхнення.

В 1974 підписався під "Листом 15-ти" про розширення доступу поляків на Сході (насамперед у Казахстані) до польської культури і релігії (підписи тоді збирав Міхнік, за що був ззарештований); 1975 підписав Меморіал 59 з вимогами демократизації режиму ПНР.

Герберт ніколи не відчував себе політиком і не ідентифікував з певним політичним рухом, хоча, ясна річ, мав цілком окреслені (і доволі безкомпромісні) політичні переконання. На еміграції він насамперед займався творчістю, писав, і це було його найбільшим покликанням і найвищим призначенням. Поезія Герберта стала духовним кістяком руху "Солідарности", провідною ниткою, закликом до боротьби, твердим, а водночас по-античному вишуканим.

Герберт уславив своєю творчістю Польщу, адже його охоче перекладали, не в останню чергу тому, що написане ним має магічну властивість органічно вписуватися у європейський культурний контекст, а отже може легко стати набутком європейського і американського читача. Основи популярності поета заклав його перекладач на німецьку мову Карл Дедеціус, який ще у 60-х опублікував книгу вибраних віршів Герберта. Відтак цю естафету перехопили перекладачі на англійську мову Бараньчак і Дейл. Зараз геніальний львів'янин перекладений майже на всі європейські мови. В 70-х роках у університетах рух шанувальникі містера Коґіто, виникають фен-клуби і фен-зіни цього літературного персонажа.

Герберт був найвідомішим центральноєвропейським літератором свого часу. Він постійно стояв у черзі на Нобелівську премію (про що сам міркував з іронією). Кажуть, рівня Нобелівки по білому світі сягають тисяч із десять письменників. Герберт направду її заслуговував, до того ж мав дуже добру опінію завдяки численним перекладам. Гадаю, що на заваді стали і особисті антипатії, і занадто праві як на Нобелівський комітет переконання. До того ж, йому не "пощастило" вписатися у певні рамки нормативної політичної коректности, які нераз стають визначальними при наданні цієї премії.

З 1992 р. Герберт постійно мешкав у Варшаві. У 90-х він почав виразно артикулювати свої праві політичні переконання, чим відверто зловживали деякі не надто популярні політики, особливо під час виборчих кампаній. 1993 року поет припинив своє членство у польському ПЕН-клубі. До кінця життя він мав напружені особисті стосунки з Мілошем, з яким помирився лише незадовго перед смертю. Смерть, цей незбагненний перехід, завше привертав увагу Герберта, він багато про неї міркував і писав. Одним з найкращих текстів цієї теми є есея з книги "Натюрморт з вудилом" про голландського купця тканин Корнелія Троста. У цій есеї є слова про те, що люди на старості часто подумки повертаються у світлу пору дитинства, і я певен, що саме ці спогади зігрівали душу немолодого поета. Він не міг повернутися до нього в совєцькі часи, в старості на заваді стали хвороби, а може й містичний страх, висловлений у вірші "Пан Коґіто думає про повернення до рідного міста" (переклад його опублікований у числі 10 журналу "ї"). Гадаю, що у цьому вірші Гербертові, людині, яка асоціювала себе із багатьма культурними традиціями, не йдеться про польськість нашого міста, а передовсім про побоювання побачити зсовєтизоване, окрадене з власної неповторної ідентичності місто.

В Україні проза і поезія Герберта майже невідомі. Його творчість після антирежимних виступів початку 70-х років була заборонена, заборона стала ще жорсткішою внаслідок тієї ролі, яку вона відіграла у русі "Солідарности". До того ж, опублікована в Польщі в часи "відлиги" книга "Дикун у парку" несла в собі потужний антитоталітарний потенціал, вона була гімном класичним, заснованим на античній та християнській духовності цінностям, а отже не мала шансів з'явитися в Совєцькому Союзі. Не опубліковані його прозові твори і в незалежній Україні (за виключенням текстів, оприлюднених п нашому журналі). Тепер бракує коштів, і єдина змога донести ці чудові тексти до принаймні неширокого загалу - читати їх друзям, що я й роблю час від часу. Я щиро жалкую, що проза Герберта не знайома українському читачеві - це блискучі зразки есеїстики, жанру, на наших теренах малорозвинутого. А водночас - оповідь про блискучий світ середземноморської цивілізації, велич спадку, який дістався нам від античности й середньовіччя, і про мізерність та ніщоту людини перед лицем Бога.

Стефан Хвін у есеї про Герберта у "Газеті Виборчій" наголосив на тому, що цього поета у Польщі дуже часто сприймають як пророка. Це доля багатьох поетів, яким судилося жити у цій частині Европи - вони змушені служити національними провідниками в той час, як їм би цього, може, й не хотілося, а хотілося плекати високі й чисті естетичні вартості, виховувати людину у близькості до Бога, а не копирсатися у бруді й нікчемності політики, аж ніяк не адекватної кожній окремій особистості.

Герберт так і не повернувся до Львова. Коли він помирав, то просив сестру, аби його прах поховали у родинному гробівці на Личакові. Але вийшло інакше. Як мені оповідали, представники консульства та польського культурного товариства начебто не знайшли цього гробівця (що дивно, бо я знайшов його за півгодини, знаючи приблизно квадрат біля меморіалу). Отож, вирішили зробити політично коректний крок: взяли грудку землі з кладовища і поховали її разом із прахом Герберта у Варшаві на Повонзках - у національному некрополі видатних поетів і митців. Може так воно й краще.

Президент Кваснєвський нагородив поета посмертно орденом Білого Орла. Дружина відмовилася прийняти цю відзнаку з рук політика, який репрезентує той тип державного діяча, проти якого Герберт боровся усе своє життя.

Посмертна доля поета у його рідному місті невесела. Я знаю, що польське культурне товариство намагається встановити меморіальну дошку на будинку, де жив у Львові Герберт. Гадаю, що її іще довго не встановлять, бо навколо цього наші малописьменні містечкові політикани й чиновники з міської та обласної адміністрацій нагромадили чимало ідіотських труднощів. Ці люди не знають, хто такий Герберт, вони мало що читають поза офіціозом. Вони не усвідомлюють, що Герберт - велика туристська атракція, що до його будинку приїжджають екскурсії, для яких меморіальна дошка стала б свідченням нашої нормальносте, нашої сили і влади у цьому місті. Адже не завагалися ґданьчани встановити півтора десятка меморіальних дошок Ґюнтера Ґрасса у його рідному місті. Так, вони визнали: "Ґданськ був колись німецьким, але зараз - це місто польське. Ґрасс виріс тут, отож приїжджайте до нас у гості, ми любимо гостей". Пам'ять про Герберта - гідний набуток нашого мультикультурного міста. І якщо ми вважаємо себе українцями, які твердо стоять на своїй землі, то нам варто взяти у посідання все найкраще від усього світу, в тому числі інкорпорувати увесь корпус польської культури в лоно української, як це зробили німці завдяки життєвому подвигові перекладача Карла Дедеціуса. Бо інакше ми ніколи не подолаємо страшного вірусу бездуховности, вакцину на якого століттями шукають люди гуманітарної культури.